Капібара – великий напівводний гризун, поширений у заболочених регіонах Латинської Америки. Зовні цей ендемік латиноамериканської фауни схожий на величезного бобра. Капібара чудово пірнає і плаває, та при вазі до 65 кг є найбільшим у світі гризуном.
Капібара – класифікація та наукова назва
Цей ссавець належить до ряду Мишоподібні або Гризуни. Він є представником родини Кавієві (Caviidae), підродини Капібарові (Hydrochoerinae), роду Капібара (Hydrochoerus). До останнього належать 2 сучасні види цих тварин – велика та мала капібари.
Назва цього південноамериканського гризуна походить із мови гуарані. Дослівно вона перекладається як «господар трави», що натякає на причетність цих гризунів до травоїдних тварин.
Наукова назва капібари – Hydrochoerus утворена від двох грецьких слів – «вода» та «свиня». Тобто дослівно вона перекладається як «водяна свиня», що натякає на схожість цих тварин, а також вказує на напівводний спосіб життя. Спочатку капібара навіть була описана як преставник роду Свиня.
Цікавий факт! Відомо, що пращури сучасної капібари існували на планеті ще з часів верхнього міоцену та були доволі поширеними на теренах Південної Америки.
Як виглядає капібара? Опис тварини
Капібара – важка, кремезна на вигляд тварина з короткою головою та мордою порівняно з тілом. Вона має короткі, але міцні кінцівки та копитоподібні кігті на пальцях.
Останні разом із перетинкою допомагають капібарі перелазити слизькі береги та плавати. Крім того, завдяки цій особливості, тварина ніколи не занурюється занадто глибоко в навколишній мул.
Тіло капібари вкрито грубим коротким хутром. Його забарвлення може варіюватися від блідо- до темно-коричневого, з різними відтінками жовтого, червоного та сірого.
Молоді тварини зазвичай мають більш світлий колір. Хутро капібари швидко висихає, коли тварина знаходиться на суші. Хвіст дуже короткий, майже непомітний.
Очі, вуха та ніздрі у цих гризунів розташовані на верхній частині голови. Таким чином капібара має чудовий зір, слух та нюх навіть під час перебування у воді. У разі загрози тварина може відступити до водойми, залишаючи ці частини свого тіла на поверхні, та сховатися від потенційних наземних хижаків.
Довжина тіла у капібари великої, яку ще звуть водосвинкою звичайною, становить 1-1,35 м, а висота в загривку – 50-60 см. Вага дорослих самців сягає 34-63 кг, а самиць – 36-65 кг.
Мала капібара трохи менша за розмірами у порівнянні з великою. Довжина тіла в неї сягає 0,8-1 м, а вага – від 25 до 45 кг.
Де живе капібара? Середовище існування тварини
Капібара – тварина-ендемік Центральної та Південної Америки. Вона зустрічається в різних середовищах за умови наявності там постійного джерела прісної води.
До країн, де живе капібара, належать Панама, Колумбія, Перу та Венесуела, Бразилія та Парагвай, північ Аргентини та Уругваю. Найчастіше за все ці величезні гризуни зустрічаються на берегах різноманітних прісних водойм, включаючи болота. Також їх можна побачити на трав’янистих рівнинах та навіть у тропічних лісах, де вони займають території стадами.
Під час сухого сезону капібари потребують наявності невеликих піщаних кіс, де вони можуть харчуватися. Проте у вологий сезон, коли територія затоплюється, їм потрібно сухе пасовище, зазвичай – трав’янисте узбережжя.
До уваги! Слід зазначити, що капібара мала мешкає переважно на півночі Південної Америки, від Панами до заходу Венесуели.
Поведінка та спосіб життя капібари
Ці тварини дуже товариські. Вони мешкають стадами від 10 до 30 особин (зазвичай – приблизно з 20-ти) , що складаються з домінуючого самця, кількох самиць та їхніх дитинчат.
Проте на великих відкритих пасовищах можуть існувати групи до 100 капібар. В лісних регіонах ці тварини зазвичай мешкають невеликими родинами до 6 особин. При цьому приблизно 5-10% самців капібари живуть поодинці.
У якості місця існування ці тварини обирають території з густою рослинністю поблизу води. Розмір обраного пасовища залежить від розміру стада, адже важливо, щоб всім було достатньо їжі. Хоча невеликі частини території можуть перекривати територію іншого стада, ці тварини зазвичай відганяють конкурентів.
Капібара спить дуже мало. Зазвичай вона дрімає, відпочиваючи вранці в заростях на узбережжі, або валяючись в мулі та воді, коли охолоджується під полуденним сонцем.
На сушу ці тварини виходять з настанням сутінок. Проте вони можуть майже всю ніч споживати як траву на пасовищі, так й водяні рослини у воді.
Зазвичай капібара активна вдень та вночі, але в місцях, де на неї ведеться полювання, вона активна винятково вночі. Під час відпочинку цей гризун може сидіти на задніх лапах, подібно до собаки, або лежати на боці. Якщо капібару стривожити, то вона голосно прокричить, щоб попередити своє стадо, та з гучним плеском стрибне у воду.
Капібара – ТОП-5 цікаві факти про тварину
- Капібара ніколи не відходить далеко від води, щоб у разі небезпеки на суші швидко відійти до водойми.
- Відчуваючи небезпеку, ці тварини гавкають, щоб спонукати стадо якомога швидше сховатися у воді.
- Ці гризуни здатні залишатися непоміченими у воді та затримувати дихання до 5 хвилин після занурення.
- Капібари спілкуються між собою за допомогою запаху, який виділяють їхні залози, та звуку. Вони мають ряд різних вокалізацій, включаючи свист, бурчання, гавкіт та верещання.
- Капібари тісно пов’язані з іншими південноамериканськими гризунами, такими як шиншили та морські свинки.
Що їсть капібара?
Ці величезні гризуни є винятково травоїдними тваринами. Всі поживні речовини вони отримують виключно з рослинної їжі. Зазвичай раціон капібари складається з трав та водних рослин, а також фруктів та ягід. Час від часу ці гризуни також можуть споживати м’яку кору дерев.
Капібара – доволі вибаглива тварина в плані харчування. Приблизно 75% її раціону складається з 3-6 різних видів рослин. Ці тварини харчуються як вдень, так і по декілька годин вночі.
Подібно до інших гризунів, капібара має 2 передні зуби, що постійно ростуть протягом усього життя. Тобто вона повинна гризти та жувати їжу, щоб подрібнити її. Капібара робить це рухами вперед-назад, а не з боку в бік.
Відомо, що ці тварини, подібно до корови, відригують їжу, щоб знову її пережувати. Також капібари їдять власний послід, що допомагає їм розщеплювати целюлозу в траві та сприяє роботі травної системи в цілому.
Цікавий факт! Наприкінці дощового сезону майже 16% раціону капібари великої становить осока.
Розмноження капібари
У стаді капібар лише домінуючий самець має право на самиць. Хоча сезон розмноження у цих гризунів може тривати цілий рік, зазвичай він припадає на дощовий сезон – у квітні-травні.
Самиця капібари виношує потомство приблизно 4-5 місяців. На світ з’являється від 1 до 8 дитинчат, яких вона народжує на суші. Молоді капібари народжуються вкритими хутром та здатними бачити. Вже через кілька годин після народження вони здатні бігати, плавати та пірнати.
Самиця разом з дитинчатами приєднується до основної групи вже через декілька годин. Перший тиждень життя малеча харчується молоком матері, а вже потім починає їсти траву. При цьому смоктати материнське молоко молоді капібари можуть протягом перших 4-х місяців.
У дикій природі ці гризуни живуть до 8-10 років, а в неволі – трохи довше, до 12 років. Капібара легко піддається одомашненню. У всіх країнах, де ці тварини мешкають в дикій природі, їх нерідко тримають в домівках у якості домашніх улюбленців.
Хижаки та загрози для капібари
Незважаючи не великі розміри та напівводний спосіб життя, капібара нерідко стає здобиччю багатьох хижаків. Пов’язано це з її доброзичливим характером та повільністю пересування.
Головними хижаками капібари є дикі кішки, включаючи ягуарів, пум та оцелотів. Також на цих гризунів можуть полювати каймани та орли-гарпії. Здобиччю останніх зазвичай стають молоді тварини.
Ще один значний хижак капібари – величезна змія анаконда. Люди також полюють на цих гризунів в деяких частинах їхнього природного ареалу – заради м’яса та цінної шкіри.
Стан популяції та статус збереження капібари
Глобальна популяція капібари не знаходиться під загрозою та залишається доволі стабільною. Проте в деяких районах чисельність цих тварин зменшилася через полювання.
Окремі популяції капібари постраждали через вирубку лісів, збільшення рівня забруднення води та втрати природного середовища існування через осушення заболочених місць та збільшення фермерських угідь. Останнє є найбільшою загрозою для цих тварин, окрім їхніх природних хижаків.